***
Якось, дуже давно, аж так давно, що тепер здається, що все воно було не зі мною, я їхала до Праги красивим жовтим автобусом. Ні, то ще не був зараз коханий мною Žlutý, пасажирам не роздавали безкоштовне какао з м`якими зефірками, а водії не кермували в напрасованих сорочках, ввічливо посміхаючись. Втім, всього цього я тоді не помічала. Все воно мені було непотрібним. Я перетнула дві смуги вулиці Стрийської і залишила Львів позаду зі словами, які звучали красиво, а між рядками так добре прочитувалось: Львове, я не скучатиму. Au revoir!
Була осінь. Мабуть, навіть трохи пізніше, ніж зараз. Листопад. Я сиділа в теплій пуховій куртці у прохолодному салоні автобуса і мене тішила ще одна думка: добре, що таки прихопила з собою легеньке кашемірове пальто і червоні туфлі на невисоких підборах. Все це я планувала носити в Празі, граційно переступаючи калюжі, аби не намочити ноги. В дорожній сумці, де лежали пальто і туфлі, була також шовкова хустинка, яку я приготувала, щоб додати до образу паризького шику. Судячи з усього, чхати я хотіла на холод. Львів був позаду, Прага була попереду, в животі своїми крильцями тріпотіли метелики і на мене чекала незабутня осінь. Найкраща, не побоюсь цього слова, в моєму житті.
На вокзалі Praha-Florenc була вже десята година. Втомлена жінка вкотре нагадала по гучномовцю, що за дві хвилини станція зачиняється і хлопець з трояндою в руці вийшов на порожній перон. Він чекав на автобус Львів-Прага, але й гадки не мав, що той буде жовтим. А втім, йому було байдуже. Єдине, що його справді хвилювало - це червона троянда. Він тулив її до своєї куртки і боявся, що від холоду квітка зовсім зів`яне. Коли автобус заїхав на вокзал, хлопець вже був готовий. Готовий до змін, до відповідальності, до нових викликів, до непростих ситуацій, до компромісів і до всього іншого, що йде з приставкою до слова любов. Іван скинув з голови шапку і запхнув її до кишені, а потім розбурхав волосся вільною від троянди рукою і тихо сказав: "дочекався".
Вже перед брамою вокзалу Praha Florenc я перевзулась в свої червоні туфлі і витягла кашемірове пальто, а теплі черевики і зимову куртку заховала в валізку. Через вікно я побачила хлопця, який стояв на пероні. Він ховався у тіні піддашшя, втім я змогла розгледіти тендітну троянду в його руках, яка сягала коренем в саме серце. "Tady jsem doma" якось незграбно промовила я, склавши докупи кілька слів чеською.
x
***
Була осінь 1991 року. Кремезний чоловік з доброю посмішкою зійшов з літака, щоб подивитись на Празький град, на Карлів міст, Влтаву і коротку виставу з акторів фігурок, яка і досі щогодини відбувається на Старій ратуші. На все це у нього був лише день, а далі - інша дорога. Він не планував встигнути все, а просто хотів пройтись, подивитись на місто і трохи розвіятись. Той день був теплим і сонячним, тож чоловік розстебнув куртку і повісив через плече невеличкий фотоапарат.
Я досі пам`ятаю його ходу - вільну і впевнену, таку, наче він ніколи нікуди не поспішав. Прагою він, певне, так і блукав - спокійно, виважено. Все було позаду, дещо було попереду. Але там і тоді він мав теплий день, старе місто і спогади, які були гіркими і солодкими водночас. На одній з празьких веранд він замовив каву і викурив останню цигарку, чомусь заховавши до сумки порожню пачку з-під Мальборо. Натомість з кишені він витяг невелику мапу міста і залишив сонячну веранду зі зручними стільцями.
Чоловік з добрим серцем стояв на Карловому мості саме тоді, коли сонце вже йшло на захід. Він дивився довкола і раптом в його очах заблищали сльози. От, якби його дружина могла бути поруч, вона б не дозволила йому сумувати. Чоловік глянув на фотоапарат і згадав, що досі не зробив жодної знимки. Він навів об`єктив на Празький град і подумав, що вийде дуже гарний кадр. Донькам сподобається. Було б так гарно, якби вони якось побачили це на свої власні очі! Хтось сказав йому, що на Карловому мості можна загадати три бажання. "Одного буде достатньо", - подумав кремезний чоловік зі зраненим серцем і торкнувся до бронзової фігурки Яна Непомуцького. Трохи далі від цього місця він вийняв з кишені срібну монету, щоб кинути в річку. Натомість, повагавшись хвилинку, він посміхнувся і поклав її в порожню червону пачку з-під Мальборо. Згодом у ній було повно різних монет і я дуже довго її берегла.
***
Чоловікове бажання збудеться трохи більш ніж за двадцять років. Його донька, моя мама, своїми очима побачить собор святого Віта, темну воду Влтави і бруківку, якою колись йшов її тато, мій дідо-Славко. Чоловік з добрим, але зраненим серцем.
Мама з татом зупиняться на хвилинку і кинуть кожен по срібній монетці на дно ріки, яка здійснює мрії.
