Archive for вересня 2015

- Eat, drink

and

be cozy -

Осінь...Вона насправді для мене є початком року. Так, місяць вересень. Для мене осінь - не пора для депресії і сліз. Це завжди пора змін і пора для починань. Осінь - то не тільки дощ за вікном. Осінь - це затишок мого дому. Це тихе потріскування дров в п'єці. Це гаряче вино з цитриною. Це теплі і довгі розмови. Це в'язані светри. Це (о,так) пора для джазу. І для роздумів. Пора для розуміння себе.
Цієї осені я дуже намагатимусь зрозуміти чого боюсь і боротись з надуманими страхами. Я шукатиму себе, бо дуже хочу змін, а тому покладаю на цю осінь стільки надій. Чи витримає вона такий тиск?)) Чи вистоїть це місто в моїх намаганнях щось змінити, адже я тут живу, і ці мури все знають, все чують. Хоча, бачили вони вже таких :)
Потрібно розуміти, що коли б ти не починав щось змінювати в своєму житті, неважливо осінь це чи зима, потрібно бути чесним з собою. Треба ставити цілі. Давати завдання. Кидати виклик ~~і не один~~. Боротись з собою. Можливо іноді навіть не спати ночами. Вчитись. Читати.І тут справа радше в системі і дисципліні, хоча починати завжди потрібно з мотивації. Якщо, раптом, ви це читаєте і вам дуже хочеться змін в житті, то дійте і нічого не бійтесь. Страшно буде пізніше. Від усвідомлення того, що стільки часу минуло, а ви так ні на що і не зважились. Колись мене запитали:"Як думаєш, а що було б якби..." Я чесно відповіла, що не знаю. Адже жоден з нас не спробував, щоб давати відповідь. Для всього завжди є певна мить. І ТАК важливо її не упустити.

life starts all over

again when it

gets crisp in the fall

Я знаю, що буває по-різному. Адже це життя, чи не так? Але останнім часом я зрозуміла, що втратила себе. Зникла та я, котрою була і якою намагалась стати. Життя якось повернуло і на цьому крутому повороті мене добряче потрусило. Тому я не змогла швидко оговтатись і позбирати на тому повороті все, що розсипалось. А там же стільки мрій було, стільки сподівань, стільки планів на майбутнє. А,може, то все ілюзії? Зараз уже ніхто не знає напевне.
Мене все тільки лякає тепер. І ніщо не гартує, ~~не тішить~~. Я мовби себе ізолювала від всього доброго, що могло б зі мною трапитись, від усього хорошого, що могла б зробити, від себе тієї, ким так хотіла стати. Іноді,коли я зупиняюсь, щоб перевести подих між цією буденністю, то не бачу сенсу в наступному дні.І це мене лякає теж.
Тож коли я дивлюсь на тебе, коли спостерігаю, то мені все частіше хочеться відпустити тебе і подякувати Богові за цю мою мужність. За мужність віддати чи не найцінніше, що маю. Я знаю, що ти присланий мені авансом за якісь хороші справи,яких я ще навіть не зробила. Я дякую тобі за кожнісіньке слово, за кожен прожитий день, за осінь, найпрекраснішу в моєму житті, за віру, на яку я не заслужила, за любов, якої я, повір, не варта. Я дуже тобі дякую. Я страшенно тебе люблю. Але я не можу так. Ти вартий кращого. Більшого. Іншої.
Коханий! Я так не хочу стати рікою, яку ти не перепливеш чи скелею об яку розіб'єшся. Я так не хочу стати крутим поворотом, який поверне тебе назад. Я так не хочу стати дружиною, яку ти не любитимеш...

Любий, як несподівано сьогодні прийшла твоя улюблена пора…Крізь ледь прочинене вікно кімнату наповнив запах, який ти любив найбільше – запах опалого, пожовтілого листя. Осінь бере наді мною гору і я ,сидячи в старому, обдертому кріслі, плачу. На дні келиха - недопите Petit Cablis Regnard з позаторішньої пляшки, купленої нами в тому маленькому магазинчику на Монмартрі. На підвіконні - одна недогоріла свічка і розкрита книга саме на тій сторінці, де ти залишив її читати, здається Siempre amor Матильде Камю. Один невеликий, ще теплий бріош чекатиме на тебе прямісінько під цим листом, такий пухнастий і рум’яний , що я сама ледве стримуюсь,щоб не з’їсти. Кошик на веранді я вранці наповнила різноманітними духмяними травами і тепер мені пахне чебрецем і майораном. А чебрець, Серденько, добре загоює рани…
Коханий!Знав би ти, якою схвильованою була ця приємна жінка, яка з хвилину тому повідомила, що моє таксі затримується десь в Боньє. Вона ж навіть не здогадується, що жоден потяг чи літак мене не чекає, просто я не маю права, не маю змоги, не маю сили себе запитати чи ще люблю тебе,а тому не можу більше тут залишатись, тут – вже в твоєму,не в нашому, домі.
Найдорожчий мій! Ти би міг мені не розповідати, закрити, залишити під замками, заховати за найтовстішими мурами цю обіцянку, цю обітницю, цю клятву, що колись ми одружимось і я народжу для тебе дитятко…Я ж цією обіцянкою дихала!
…а коли по Radio France зазвучала Мірей Матьє і до нашого пообіднього сну долетіло : «любити сліпо, любити до останнього подиху, навіки …» ти якось криво посміхнувся і сказав, що «…ця Матьє,як і ця любов, до глибини фальшива».
Ти на тілі моєму завжди не половинкою серця, а великим шрамом хотів залишитись, щоби колись ще поболіти… Але,не хвилюйся, мої шрами і мої рани позализує цей свіжий осінній дощ, що саме почався.

Такі різні почуття. Хочеться спокою,теплої кави, ніжного круасану, ранкової газети з добрими новинами і,щоб за вікном - Монмартр. А вже наступної секунди- щоб шалені вітри і ковбої Дикого Заходу зривали голову,чи,може, мчати, як швидка газель пісками Абу-Дабі, і навіть пірнати десь у Палау, щоб виходити на теплий берег уже зовсім новою, іншою...
Знаєте, якось я читала книгу Олівера Сакса The Man Who Mistook His Wife for a Hat ("Чоловік,який прийняв свою дружину за капелюх"). Так от, в тій книзі нейропсихолог розповідає про один випадок зі своїм пацієнтом:
"<...> Я показав йому обкладинку з зображенням одних лише пісків пустелі Сахара.
- Що ви тут бачите?
- Бачу річку, - відповів П.- невеликий готель з прекрасною терасою, що виходить на воду. На терасі обідають люди. А ще - всюди різнокольорові парасольки від сонця..."
Тож, тепер я точно знаю: щоб кожного дня збувались бажання,не потрібно щоразу купувати квиток на інший літак, інколи можна просто зажмурити очі і намріяти собі Севілью,або жарке Палермо,а вже наступної секунди можна в Париж. Повірте, щоб мати більше, потрібно дуже, дуже багато мріяти і тоді все обов`язково БУДЕ...

Знаєте чого мені так безнадійно хочеться? Свого дому... Нехай це буде крихітна хатинка з полатаним дахом, далеко від світу, від людей, цивілізації. Нехай, щоб дістатись до її порогу мені щораз буде потрібно долати кілометри. Нехай там не буде зручностей, до яких всі ми так відчайдушно звикли. Нехай по воду потрібно буде ходили до джерела, яке дзюрчить високо в горах. Нехай мені іноді буде там страшно, особливо тоді, коли дутимуть холодні осінні вітри і кидатиме по вікнах останніми не зірваними яблуками. Нехай в заметіль потрібно буде пірнати в сніги по пояс, щоб принести дров з маленького хлівця.

Нехай...Але це буде мій дім. Куди я щораз повертатимусь і серце тріпотітиме від радості, як крила метелика, бо я матиму можливість залатати побитий вітрами дах. Це буде мій дім, до якого я долатиму кілометри, а здаватиметься, що зробила два кроки. Це буде мій дім і я кожного дня бігатиму по воду до високого джерела, дорогою збираючи афини чи гриби. Це буде мій дімі,звісно, коли падатимуть довгі осінні дощі і швидко заходиме ніч, мені буде трохи страшно, особливо тоді, коли вітер кидатиме не зірваними яблуками в старе вікно. Якщо це буде мій дім, то я готова пірнати по пояс в глибокі січневі сніги, щоб добратись до похиленого хлівця і набрати дров.

Бо ж коли я повернусь до моєї хати, я розпалю в каміні вогонь і стане тепло. А потім вмощусь при вікні і дивитимусь, як довгохвості синиці обтрушують з гілок пухнастий сніг. Напевне згодом я вип'ю теплого чаю запареного з літніх трав і прочитаю кілька сторінок улюбленої книги. При тихому потріскуванні дров я мріятиму про речі, які обов'язково збудуться і посміхатимусь сама собі від тихого і простого, але такого довгоочікуваного щастя.

Бо дім, особливо в нашій культурі, а надто в моєму вихованні - це щось архаїчне і давнє. Дім - як ідея. Дім - як початок. Дім - як фундамент. Я плекаю його в своєму серці і в своїй уяві. Я мрію про нього і він в мене обов'язково буде. Але на все. Свій. Час. ...

Яким має бути ідеальний перший запис у блозі? Про погоду? Моду? Хоббі? Книги? Любов?

Насправді, я хотіла про мрії, плани, починання, але з'ясувалось, що буде про книги, які засіли глибоко в мені, і котрі неодмінно треба прочитати, можливо навіть ще раз,бо ж осінь. Але про що я? Для читання кожна пора року прекрасна.

Отож, почну я звісно ж з Ремарка.Його книги змушують багато думати, повертатись на кілька сторінок назад, аналізувати, підкреслювати, виписувати, запам'ятовувати. І щось таке після них залишається, такий післясмак, іноді перемелений з гірким осадом, іноді з осудом (бо як же можна вбивати головну героїню чи не кожної книги), що кілька днів після прочитання не можеш взяти себе в руки, намагаєшся подискутувати з друзями про сюжет, про деталі, про мову. Все це викликає неабияке биття серця :)

Але є такі твори, про які просто неможливо говорити. Слова не складаються в речення, зрештою залишаються одні емоції і роздирає на клаптики, так хочеться ними якось поділитись. Але ні, кожен повинен прочитати і пережити це сам...

Першою в моєму ремарківському списку буде книга "Ніч в Лісабоні".

Пам'ятаю осінь, коли я взяла її до рук. Це була найкраща осінь в моєму житті і якось я обов'язково розкажу про неї, але не сьогодні, бо ж сьогодні про Ремарка :)

Pages

Solomia Savka

Follow Us

Popular Posts

Facebook Page

Labels Cloud

Labels List Numbered

Шукати в цьому блозі

Архів блогу

Повідомити про порушення

Про мене

Instagram