Такі дивні ці стосунки на відстані кроку. Бачились ми з десяток разів, а скільки всього прожили в цій небезпечній дистанції між ненавистю і любов'ю, любов'ю і ненавистю...Іноді мені здається, що ми просто двоє приречених людей. Бо скільки б чоловіків не було у мене і зі скількома жінками ти б не спав, і як би нас не крутило життя, і куди б не закидало, а ми все одно десь зустрічаємось у цьому всесвіті і все починається спочатку: ненависть = любов. Але іноді буває навпаки.
А потім - крапка. Кожного разу я кажу собі: досить! Ну, будь ласка, годі! Припини! а потім беру телефон і пишу це приречене "я хочу до тебе пригорнутись..." Знав би ти, як я ненавиджу себе в ці миті. Досить мені натиснути "відправити" як в цю ж секунду я намагаюсь витерти з телефону усі твої номери. Якби ж все так легко було із пам'яттю.
А потім всі ці довгі години чекання на твою коротку відповідь. Години, що переростають у ночі і дні. В місяці. Зрештою, я продовжую жити своїм життям, складаючи його і себе, як пазл, докупи. І все налагоджується. Я вгамовую свої епістолярні пориви і таки видаляю твій останній номер з пам'яті мого телефону.
І тоді ти приходиш знову.Ти що, відчуваєш це?! Відчуваєш ту мить, коли я нарешті відпускаю тебе емоційно і готова просто йти собі далі?! Це, любий, власне той випадок, коли все починається з ненависті. Я хочу тебе вбити і ти знаєш про це. Тому я знову питаю навіщо це тобі потрібно. А ти простягаєш до мене свої руки, щоб обійняти і я, мов крізь сон, чую: "бо я люблю тебе". І я знаю, що тобі воно далось нелегко. Бо ти розумний і відчуваєш, що ніколи не матимеш мене довше, ніж ця коротка гра, в яку ми з тобою бавимось: ненависть-любов. І навпаки.
Знаєш, мені так мало від тебе потрібно. Один дотик, один погляд, одна ніч. І ця твоя любов.
Немає коментарів:
Дописати коментар