Коханий!Знав би ти, якою схвильованою була ця приємна жінка, яка з хвилину тому повідомила, що моє таксі затримується десь в Боньє. Вона ж навіть не здогадується, що жоден потяг чи літак мене не чекає, просто я не маю права, не маю змоги, не маю сили себе запитати чи ще люблю тебе,а тому не можу більше тут залишатись, тут – вже в твоєму,не в нашому, домі.
Найдорожчий мій! Ти би міг мені не розповідати, закрити, залишити під замками, заховати за найтовстішими мурами цю обіцянку, цю обітницю, цю клятву, що колись ми одружимось і я народжу для тебе дитятко…Я ж цією обіцянкою дихала!
…а коли по Radio France зазвучала Мірей Матьє і до нашого пообіднього сну долетіло : «любити сліпо, любити до останнього подиху, навіки …» ти якось криво посміхнувся і сказав, що «…ця Матьє,як і ця любов, до глибини фальшива».
Ти на тілі моєму завжди не половинкою серця, а великим шрамом хотів залишитись, щоби колись ще поболіти… Але,не хвилюйся, мої шрами і мої рани позализує цей свіжий осінній дощ, що саме почався.
Немає коментарів:
Дописати коментар