Знаєте чого мені так безнадійно
хочеться? Свого дому... Нехай це буде крихітна хатинка з полатаним дахом,
далеко від світу, від людей, цивілізації. Нехай, щоб дістатись до її порогу
мені щораз буде потрібно долати кілометри. Нехай там не буде зручностей, до
яких всі ми так відчайдушно звикли. Нехай по воду потрібно буде ходили до
джерела, яке дзюрчить високо в горах. Нехай мені іноді буде там страшно,
особливо тоді, коли дутимуть холодні осінні вітри і кидатиме по вікнах
останніми не зірваними яблуками. Нехай в заметіль потрібно буде пірнати в сніги
по пояс, щоб принести дров з маленького хлівця.
Нехай...Але це
буде мій дім. Куди я щораз повертатимусь і
серце тріпотітиме від радості, як крила метелика, бо я матиму можливість
залатати побитий вітрами дах. Це буде мій дім, до якого я
долатиму кілометри, а здаватиметься, що зробила два кроки. Це буде мій
дім і я кожного
дня бігатиму по воду до високого джерела, дорогою збираючи афини чи гриби. Це
буде мій дімі,звісно, коли
падатимуть довгі осінні дощі і швидко заходиме ніч, мені буде трохи страшно,
особливо тоді, коли вітер кидатиме не зірваними яблуками в старе вікно. Якщо це
буде мій дім, то я готова
пірнати по пояс в глибокі січневі сніги, щоб добратись до похиленого хлівця і
набрати дров.
Бо ж коли я повернусь до моєї хати, я розпалю в
каміні вогонь і стане тепло. А потім вмощусь при вікні і дивитимусь, як
довгохвості синиці обтрушують з гілок пухнастий сніг. Напевне згодом я вип'ю
теплого чаю запареного з літніх трав і прочитаю кілька сторінок улюбленої
книги. При тихому потріскуванні дров я мріятиму про речі, які обов'язково
збудуться і посміхатимусь сама собі від тихого і простого, але такого
довгоочікуваного щастя.
Бо дім, особливо в нашій культурі, а надто в моєму вихованні - це щось архаїчне
і давнє. Дім - як ідея. Дім - як початок. Дім - як фундамент. Я плекаю його в
своєму серці і в своїй уяві. Я мрію про нього і він в мене обов'язково буде.
Але на все. Свій. Час. ...
Немає коментарів:
Дописати коментар