Просто померти хочеться від того, що немає змоги зараз бути там, вдихати запах розімлілої Влтави, відчувати серцевим м’язом всю цю домашність, затишність вулиць, ніби в останнє лапати стіни собору святого Віта, безсоромно мацати залізних хлопчиків біля музею Кафки, говорити Dobrý den! Děkuji! Jak se máte? Їсти печений сир, пити богемське пиво і моравське вино. Всіма органами чути цю музику: музику води, музику човнів, музику тіл, вулиць, музеїв, будинків, музику Карлового мосту і Тинського храму...Переживати глибоко,аж аортою, куранти цього Орлою, мліти від вечорів наповнених ефірним солодом і тінями,гостріших за списи, шпилів. Сховатися б десь серед веж Малої Страни і палаців на Градчанах, топитися разом з цукром,відкушуючи по шматочку запашного трдла…
Ця любов трапилась зі мною так несподівано і від того, напевно, вона така справжня і безкінечна, що хочеться розчинитись на молекули і атоми, щоб залишитись в цьому дивовижному місті: в цих вулицях, будинках, тілах, в цій воді,в цій музиці…в цій Празі.
Немає коментарів:
Дописати коментар