Вчора моя подруга сказала, що книгу "Їсти. Молитися. Кохати" Гілберт назвала якось неправильно. А от назва "Подорожувати. Писати. Жити" зазвучала б цікавіше. Я хвильку подумала над цим і зрозуміла, що для мене це й справді ідеальна формула - 

                Ще давно, коли я тільки поїхала жити і вчитись в іншу країну, то зрозуміла, що в подорожах я найбільше люблю шукати і знаходити нову себе. Подорожі - це колосальний досвід. Я можу зрівняти його хіба що з вдумливим читанням півсотні книг в тиждень. Я дуже люблю подорожувати, бо окрім пізнання себе можна й інших пізнати, а заодно і повчитись.

               

             Подорожувати. Вчитись. Жити (Брно)

             Чехія зі мною трапилась абсолютно неймовірно і неочікувано. Як так сталось, що я поїхала туди на навчання зараз розповідати не буду, бо це тема для іншого  допису, але скажу, що весь цей час, всі два роки мого життя в країні пива, вина і Кафки були такі неймовірні, що наступні два роки після закінчення навчання я якось не могла звикнути до цієї львівської реальності і весь час марила днями мого студенства в Брно. Отже, я приїхала, як писала вище, несподівано. Зараз мені це все видається рішенням трьох днів: придумала-вступила-Чехія. До того, як опинитись на головному вокзалі Брна, чеську я чула лише на прийомі у консула. Тому перші дні мені довелось налаштувати усі свої слухові рецептори на звукові хвилі мови, якої зовсім не розуміла. Але мені не було складно. Я звикала, а, тим часом, найбільшою допомогою був мій хлопець, з яким ми всюди ходили разом і який знав чеську ідеально. Годі й казати, що де можна було - він говорив за мене. І, так, я знаю - це погано, але я ну дуже соромилась говорити, а він мене любив, тому...Все вирішили колготки. Вони подерлись в той момент, коли я найменше цього від них чекала. Дорогою в театр. Рішення довелось приймати швидко, а в магазин з білизною з хлопцем іти не пускали мої найпримітивніші моральні принципи.

        Отож, я зайшла. Сама. В магазині порожньо. Одна усміхнена продавчиня вже біжить мені на поміч. Я стою, як вкопана, і розумію, що готова хоч всю зиму ходити без колготок, лиш би зараз вона до мене не заговорила. А вона вся така радісна: "Dobrý den! Jak se máte? Můžu vám, prosím, něco poradit?" Мені ледь сльози на очі не вийшли від безпорадності. Але я зібрала себе до купи знаючи, що моя гордість чекає на мене вже за порогом магазину, а сором за цю ганебну ситуацію я назавжди залишу між ось цими колготками. Далі були якісь польсько-чесько-англійські слова, жести і маніпуляції, та вже за 5 годин хвилин я весело розраховувалась за покупку, а продавчиня писала мені на картці контакти мовної школи, яку вона свого часу теж відвідувала, бо колись давно сама приїхала до Брна з чесько-болгарським словником.

        Це така, насправді, дріб'язкова, але дуже повчальна ситуація. По-перше, тоді я зрозуміла, що потрібно говорити самій. Нехай і незграбно. Нехай з помилками. Але вчитись. Бо прийде час і доведеться не тільки колготки купувати самостійно, але й іспити здавати. По-друге, після тієї зустрічі я знайшла не лише мовну школу, але й подругу.  По-третє, коли в мене виникла аналогічна ситуація з в Грузії, я не сприйняла її, як виклик :) Але про Грузію інша історія.

         Подорожувати. Боятись. Жити (Тбілісі)

         Грузія - то перша подорож, яка вийшла за рамки несподіваних історій, бо ми її планували. І все співпало: друзі погодились, прогноз погоди тішив, квитки дістались майже задарма. Це був мій перший переліт літаком, про який я мріяла з п'ятирічного віку. Я була в захваті рівно перших сім хвилин в повітрі. А потім заснула. Досі в літаках спати я не те, щоб люблю найбільше, але це єдиний транспорт, який мене так присипляє, як цього не робить жодне снодійне. 

       Кожен з десяти днів подорожі став незабутнім. Було і теплюще море, в якому ми купались з думкою, що вдома осінь нещадно швиряє мокрим листям; і високі гори, де падав густий, лапатий сніг, а дух перехоплювало від краси; і добрі люди, з якими можна було всю ніч пити чачу, заїдаючи ще зеленими мандаринами.  

      А в Тбілісі сталась пригода. То був останній вечір нашої поїздки. Ми, втомлені і голодні, ледве дійшли до котрогось з численних тбіліських ресторанчиків і вже смачно наминали хінкалі, запиваючи їх червоним грузинським вином, як я помітила, що один з двох хлопців, які сиділи за сусіднім столиком, не зводить з мене очей. Спершу я не надала цьому значення. Може воно мені й подобалось, але в якийсь момент зрозуміла, що погляд того хлопця надто самовпевнений. Адже я сиділа в компанії своїх друзів і мого хлопця, який весь час або вина мені доливав, або обіймав чи тримав за руку. Хвилинку подумавши, до мене прийшло чітке розуміння. що боятись нічого, бо нас четверо,а їх двоє і взагалі , подумаєш, самовпевнений хлопець на мене дивиться! той що? може ще й заміж попросить, ставши на коліно прямісінько перед нашим столиком?! Ха-ха! І продовжила вечеряти. А перед виходом з ресторану, коли ми вже розрахувались, я подумала, що варто "припудрити носик". До туалету треба було підніматись вгору сходами позаду барної стійки. Бармен саме підкрутив музику і я подумала, що не люблю, коли так гучно. Піднявшись доволі крутими сходами, я побачила, що туалетів два і обидва відчинені, тому обрала той, що найближче. І ледве встигла зачинити за собою тонкі фанерні двері, як хтось з іншої сторони почав вибивати їх ногами. Тісна кімната з двох квадратних метрів не залишала жодного шансу на втечу. Музика горланила, тому ніхто б не почув моїх навіть найвідчайдушніших криків, а друзі вже неспішно йшли вечірнім Тбілісі до готелю і тільки мій Іванко час до часу оглядався за мною, але приводів для хвилювань у нього не було. Отака ситуація: гучна музика, гучний грюкіт і я, перелякана. Зі зброї - помада від M.A.C. у відтінку Ruby Woo, хоча навіть у тій ситуації я розуміла, що відбитись червоними губами буде непросто. І раптом я почула, як котрась з працівників ресторану питає хлопця навіщо той вибиває двері, якщо поруч вільний туалет. Ось він - голос спасіння! Я відчинила двері і побачила злюще обличчя молодого грузина, який весь вечір не давав мені спокійно поїсти. Я швидко побігла сходами вниз, але світло , що відблиснуло від столового ножа, який він тримав у руках, надовго залишиться у моїй пам'яті, як світло того тбіліського вечора.


       Подорожувати. Любити. Жити (Париж)
      Я трохи боялась розчаруватись у цьому місті. Тобто боялась, що воно мені не сподобається і зовсім не вірила у "побачити Париж і померти". Але майже так і сталось. До того мені складно було уявити, що можна любити якесь місто так сильно, як Прагу, бо з нею у мене особливі стосунки, але Париж дав мені зрозуміти, що не варто себе обмежувати. Особливо в любові :)
    Ми зняли пречудову квартиру на Монмартрі. Студія з виходом на терасу. Вечорами там ми пили червоне вино і їли сир, а ранками - кава і круасани.  До речі в Парижі таки найсмачніші круасани. Хоча ті, що ми їли були зовсім без начинки, але після розігрівання круасанів в мікрохвильовій пічці, масло всередині них так ніжно тануло, просочуючись крізь тонке листкове тісто, що здавалось навіть Брі де Мо не може зрівнятись з ними всією витонченістю смаку і аромату. Тож уже в перший день я страшенно полюбила круасани, а ще Монмартр і базиліку Сакре-Кер, яка виднілась з нашого вікна.
     Наступного ранку ми вийшли на погарб до самої базиліки вузенькою вуличкою Андре Барсака. Було ще сонно і тихо. Туристи вже, звісно, ходили, але тільки ті, які прокинулись так само рано як і ми. Я глянула на білосніжні стіни Сакре-Кер і зрозуміла, що на фоні осіннього голубого неба все це виглядає, як картина Моне в його улюблениї тонах.
    А під пагорбом розкинулось місто білого кольору, яке Сена розсікала навпіл. Я бачила сотні дахів і десятки шпилів, десь далеко виднілись Болонський ліс і Люксембургський сад, на кладовище Пер-Лашес тільки почало падати сонячне ранкове проміння. Опера, Тріумфальна арка, Нотр-Дам - все було, як на долоні в цій вранішній прохолоді. Ми ще трохи постояли, зробили кілька кадрів на плівковий Зеніт і спустились сходами вниз, щоб відчути місто на дотик. Які прекрасні ці звивисті вулички, якими ти ідеш з думкою, що можливо раніше, саме тут, йдучи додому, Шарль Перро вигадував свою  "Попелюшку". Які неймовірні ці маленькі ресторанчики, в яких раніше так любив засиджуватись Ремарк. Яка висока ця "залізна леді", ця Ейфелева вежа!
     Ми багато гуляли і дуже мало ходили музеями. Так,зізнаюсь, Лувр ми минули, зате досхочу насолодились садами Тюїльрі (все ж жаль, що Босха я не побачила, бо дуже люблю його сюр). Але ми пішли в д'Орсе і довго розглядали вражаючі роботи Матісса, Гогена, Коро, ван Гога, Мане...Біля деяких робіт я просто застигала.
     А тим часом листя злітало з дерев і падало під ноги. Сонце світило і було тепло. Фісташкові макаруни від Ladurée танули в роті, в кав'ярні на Монмартрі, де колись працювала Амелі, люди неспішно пили вино і розмовляли, я чула, як десь далеко, хтось завів свою музичну скриньку... Всюди був цей Париж і любов така відчутна, що здавалось, можна вхопитись за неї рукою.
    Іноді можна закохатись на хвилину і, звичайно, це буде щире кохання. Але буває, що закохуєшся на все життя, а коли вже так, то треба бути готовою назавжди поділитись частинкою свого серця.


           Подорожувати. Писати. Жити.
         Так неочікувано для мене самої вийшло стільки (!) слів. Знаю, що треба мати терпіння, щоб дочитати. Але я ось про що: як не крути, а все у мене зводиться до "писати". Дякую.